Ми всі маємо щонайменше один ключ. Якщо ти маєш ключ, це означає, що ти маєш дім, маєш свій кут та врешті маєш місце, де зберігаєш свої найдорожчі речі. Ми маємо цінити це як символ безпеки, тому що існують люди, які втратили звичний для них світ ще у малому віці.

Коли у дім Самуеля Бака приходив хто-небудь із тих, хто допомагав його родині, мати митця затримувала гостя та казала: «Зачекай, дай-но мені струсити пил з твоїх крил». Самуель Бак та його мати вижили завдяки старанням Праведників, які приховували їх, ризикуючи власним життям. Розуміння того, що поміж нас існують люди, які є втіленням янголів, викликає велику повагу та відчуття вдячності тим, хто втілює гуманістичні цінності та співчуття до сусіда.

У Віленському ґетто було тільки одне дерево. Очі в'язнів ґетто, які жадали зелені та природи, постійно були звернені на нього. Самуель Бак пам'ятає це дерево у розважально-ігровому контексті. Огороджене одиноке дерево на території ґетто відображало весь світ, окремий мікрокосмос: жуки, мурахи та сонечки повзали вверх і вниз по стовбуру, птахи цвірінькали у кроні, сонце гралося в листі. Все це збуджувало уяву маленького митця та надію побачити інший світ.

Шахи – це раціональна гра. В реальності ті, хто рухають та ворушать світ, керують людьми ніби шаховими фігурами. Люди постійно ризикують, зважуючи наступний крок. Шахова серія Самуеля Бака зачіпає ще одну проблему, яка нагадує про те, як все може змінитися лише за одну мить. Світ, який Самуель Бак знав у дитинстві, світ, у якому життя підкорялося точним раціональним законам, був зруйнований Голокостом.

Самуель Бак підкреслює, що єврейському хлопцю, народженому у Вільнюсі у 1933, в той самий рік, коли Гітлер прийшов до влади у Німеччині, було неможливим вижити. Мало статися десять див із десяти для нього та його матері, щоб лишитися в живих, в той час як його батько і усі бабусі й дідусі були вбиті. Така вдача потребує більше, ніж колосальні зусилля самої людини. Потрібно багато доленосних збігів та величезної допомоги збоку незнайомців, що ризикують власним життям. Священик Йозас Стакаускас, вчитель Владас Жемайтіс та монахиня Марія Мікульська стали такими людьми для Самуеля Бака.

Малюючи горнятка, тарілки, ложки, вази, Самуель Бак ніби каже нам, що потрібно цінувати прості речі в житті, які нас весь час оточують. Щоденні справи є метафорою втраченого світу – простого і досі ще затишного. Безпечний ідеалістичний світ, де чай наливають з нарядного чайника та розмішують ложкою цукор. Малюючи посуд, розкиданий по вулицях, митець розповідає про зниклий світ. А склеюючи посуд, він запитує: «Чи можливо створити ТОЙ світ заново?»

Яке б він місто не побачив – Рим, Нью-Йорк або Луїзіану, їх пейзажі з’являлися на полотні з огляду на пропорції Вільнюсу: «Так чи інакше, я малював Вільнюс все своє життя. Я бачив Вільнюс коли був дитиною і досі керуюся тими враженнями, тими пропорціями між вікном та стінами, між домами та вулицями в моїх роботах», – каже Самуель Бак. Живучи у Нью-Йорку в 1970-х та спостерігаючи джунглі поміж хмарочосів мегаполіса своїми очима, Самуель Бак створив серію робот під назвою «Повернення у Вільнюс», присвячену Віленському ґетто.
Наскільки ж важливим може бути рідне місто і дім в житті кожного з нас. І не важливо, які спогади нас з ним пов’язують.

Коли нас виганяють з раю: коли ми народжуємося, коли дорослішаємо, коли проходить нещасне перше кохання, що змушує нас прокинутися? Ми всі маємо досвід, від якого хотіли б захистити свою райську Грушу, зберегти її солодкий непідробний смак – пам’ять про наш рай та можливість коли-небудь повернутися туди. Схоже, що Адам і Єва Самуеля Бака більше не пам’ятають смак свого раю, але знають, що є гарні речі в цьому жорстокому недосконалому житті, які варто поважати і цінувати.