Маючи ключ, матеріальний чи нематеріальний (як, наприклад, знання), людина має можливість відчинити двері. У казках героя посилають на пошуки ключа, який допоможе звільнити викрадену принцесу, відчинити двері казкового замку і тому подібне. У пошуках ключа герой здобуває знання та досвід. У роботах Самуеля Бака, справжній або образний ключ є інструментом, який допомагає нам перенестися у яскравий світ дитинства та нівелювати болісний досвід через створення психологічної рівноваги.

Янголи Самуеля Бака «рефлексують» стосовно трагедії єврейського народу під час Другої світової війни. Вони нагадують образ «Скорботного Христа». В картинах ми також бачимо янголів з відрізаними крилами або із зав’язаними очима. Митець створив серію робот «Занепалі янголи». Це про тих, хто зазнав невдачі, хто наробив помилок, хто загинув, хто намагався добре робити роботу, але врешті втратив життя під час Голокосту. Роздуми про події та примирення із ситуацією є першим кроком до зцілення та відновлення духовної рівноваги.

В юдаїзмі існує концепт «Ло ташхіт», що означає, що ми мусимо дбати про дерева таким самим чином, як ми дбаємо про людей. В Ізраїлі початок весни святкується святом садіння дерев з метою збільшити популяцію рослин. Якби не було дерев та лісів, біженцям від війни в роботах Самуеля Бака не було б де сховатися. Як і тій людині, що вижила після Голокосту і прийшла до Панєряйскього лісу оплакувати душі загиблих.

Раціональна гра в шахи врегульовує наше життя на деякий час: все, що тут трапляється, спирається на чіткі правила, але в той самий час стимулює винахідливість, кмітливість та мудрість. До того ж гра допомагає нам тимчасово забути себе самих, заохочує до експериментів та викликає інтерес до того, щоб приміряти на себе інші «ролі». Незалежно від того, в яких обставинах ми перебуваємо, опинившись у гральній реальності, ми можемо взяти перерву від повсякденного життя.

Англійське слово «die» або « dice» (гральні кістки) походить від старого французького слова «dé» та латинського слова datum – «даний». В серії малюнків з гральними кістками, Самуель Бак розмірковує, що означає те, що «дано» та «довірено» людям. На полотнах залишилися тільки покинуті міста, але гральні кістки можуть стати головним елементом зруйнованої мозаїки. На тлі руїн може посміхнутися удача – самотня фігура, що відпочиває у тимчасовому сховищі, що вціліло. Гральні кістки є натяком на можливість та очікування того, що нам «дано».

Коли запитують про метафору розбитого посуду, Самуель Бак розповідає стару легенду: щоранку літня жінка, беручи із собою два глечики, ходила набрати води зі струмка. Один глечик мав тріщину. Одного разу перехожий запитав її, чому вона носить воду у розбитому глечику, приносячи додому значно менше води. Жінка відповіла: «А ти помітив, як багато квітів розквітли шляхом, яким я несу воду? Якби глечик не тріснув, квіти так би і не розквітнули.»

Багато хто носить у серці образ свого дитинства. Місто дитинства зазвичай продовжує існувати саме по собі, але його самобутність змінюється. Воно досі тут і зараз, проте не таке, яким ми пам’ятаємо, або відчуваємо його. І саме ця відмінність може стати відправною точкою творення: в мистецтві ми передаємо духовний стан, своє значення зв’язку із містом. Єврейський Вільнюс дитинства Самуеля Бака залишився у минулому, але він досі є вихідною точкою художніх робіт митця.

«Тікун олам» – це також про відновлення гармонії у світі. Життя кожного з нас може бути вражене війнами, катастрофами або особистими втратами. Якщо ми виживемо, то мусимо зрости, піти далі, не впадати у відчай та відбудувати наш втрачений світ. Щоб створити на руїнах нову реальність, щоб віднайти душевну рівновагу. Мистецтво може стати важливим терапевтичним засобом. Для цього потрібен аркуш паперу, щоб у пошуках полегшення викласти на ньому свій досвід. І врешті створити те, що надихає інших.